26 квітня 1986 року на Чорнобильська АЕС сталася аварія, яка змінила життя мільйонів людей. Вибух на четвертому енергоблоці спричинив потужний викид радіації, що накрив не лише Україну, а й значну частину Європи. Те, що сталося тієї ночі, згодом назвуть однією з найбільших техногенних катастроф в історії.

Але за цими словами - тисячі історій людей, які опинилися там не за власним бажанням або, навпаки, зробили крок вперед тоді, коли інші вагалися.

Провідному інженеру Управління поліції охорони Вінницької області Віталію Новіцькому тоді було 26 років. Він працював у службі охорони у Вінниці, коли сталася аварія.

«Після вибуху від нас направили людей у Прип’ять - треба було брати під охорону будинки. Охоронників зібрали близько 15 чоловік з області. Я поїхав добровольцем, тоді ніхто особливо не хотів їхати. Коли я погодився - всі видихнули», - згадує він.

Коли приїхали на місце – поселились приблизно за 70 кілометрів від Прип’яті. Землю в тому районі вивезли і таким чином підготували район до заселення. Жили у порожньому гуртожитку місцевого училища. Та пізніше виявилось, що того було не достатньо – рівень радіації все одно був зависокий і пізніше ту зону визнали непридатною для життя.

А на початку, коли там жили працівники та ліквідатори, ніхто особливо не зважав на небезпеку. Лише перед тим, як зійти у їдальню доводилося повністю роздягатися, одяг регулярно прали.

«Кормили добре, але процедура була така: зайти у їдальню можна було тільки після повної обробки. Спецодяг прали кожні два дні», - каже він.

Його робота в зоні тривала шість місяців. Основним завданням було поставити під охорону покинуті квартири, відновлювати сигналізацію, контролювати, щоб ніхто нічого не виносив.

Місто, яке він побачив, не було схожим ні на що, що доводилося бачити раніше.

«Порожньо. Ні людей, ні звуків. Вікна побиті, штори висять і гуляють на вітрі. Ворони мертві лежать. Дуже дивне відчуття», - говорить він.

У перші дні пересувався велосипедом. Із собою мав мінімальний набір інструментів - сокиру та викрутку. Об’їжджав будинки, перевіряв сигналізацію, шукав обриви.

«Їдеш - і бачиш: кілька будинків уже без охорони. Значить, десь поламали, десь залізли. Треба все відновлювати», - розповідає ліквідатор.

За його словами, спочатку більшість квартир були зачинені, але з часом їх почали відкривати.

Ночами було особливо складно. Світла майже не було, а виклики на спрацювання сигналізації траплялися регулярно. Виїжджали групи, перевіряли, але затримати когось вдавалося рідко.

«Все, що намагалися винести, потім забирали і спалювали. Воно вже не мало жодної цінності. Через це навіть тих хто намагався винести чуже майно не можна було покарати», - каже Віталій.

Про рівень небезпеки тоді говорили мало, але відчуття ризику було постійним. Орієнтувалися на дозиметри.

«У нас на одязі були прилади заміру. Ми бачили показники, знали, де небезпечніше. Були місця, де підходиш - і навіть повітря ніби інше. Дозиметри зашкалювали», - згадує інженер.

Ліквідаторам давали ліки для нейтралізації радіації, постійно проводили медичні огляди. Але цього було недостатньо, щоб повністю захиститися.

Після повернення зі зони стан здоров’я різко погіршився. Майже місяць він провів у лікарні.

Згодом отримав третю групу інвалідності. Каже, що довести це було непросто - частина медичних документів зникла. Після Чорнобиля переніс кілька операцій.

Сьогодні Віталій згадує ті події стримано.

«Раніше збиралися з хлопцями. Зараз уже більшості з них немає», - каже Віталій.

40 років потому Чорнобильська катастрофа залишається не лише сторінкою історії. Це досвід людей, які працювали в умовах, коли до кінця не розуміли масштабу небезпеки, але виконували свою роботу.

І саме завдяки їм наслідки цієї катастрофи не стали ще більшими.

Управління поліції охорони Вінницької області