Він мав будувати будинки, але доля розпорядилася інакше — Павло став на захист кордонів України. Пройшов крізь пекло боїв на Луганщині, вижив під прямим обстрілом «Градів» і, навіть маючи «залізо» під шкірою, яке досі нагадує про себе, продовжує служити. Сьогодні ветеран-прикордонник розповідає про свій шлях: від першого бою до служби в лавах поліції охорони.
Початок шляху: замість кельми — автомат
Павло Погорілий здобув мирну професію — технік-будівельник. Проте після навчання швидко зрозумів: його покликання не в експлуатації споруд, а в захисті держави. У 2012 році він одягнув однострій Державної прикордонної служби.
«Після технікуму я ніяк не бачив себе у будівництві. Обрав ДПСУ. Вже тоді, у 2012-му, після навчання мене відправили на Луганщину. Тоді я ще не знав, що цей регіон стане місцем моїх найважчих випробувань», — згадує Павло.
Далі був 2014-й, участь в АТО та служба у підрозділі швидкого реагування на Сумщині. Його група була «пожежною командою» кордону: їх кидали туди, де було найнебезпечніше — де готувалися прориви, йшла контрабанда або активізувалися диверсійні групи.
«Ми тримали висоту»: початок великої війни
Повномасштабне вторгнення застало Павла на першій лінії оборони в селищі Мілове. Як начальник секції ПТРК (протитанкових ракетних комплексів), він відповідав за те, щоб ворожа броня не пройшла трасою, що веде прямісінько від агресора.
«Перед самим вторгненням ми зайняли висоту. Задача була чітка — тримати оборону. Коли прийшов наказ відходити, ми залишалися до останнього, прикриваючи колони наших військ», — розповідає боєць.
У березні 2022-го Павло разом із побратимами з 24-ї бригади опинився на самому «нулі». Два тижні під постійними обстрілами, а 12 березня розпочався масований штурм.
Секунди між життям і смертю
«Вертольоти й танки штурмували дуже жорстко. Потім нас накрили "Градами". Перша ракета впала метрів за десять. Я встиг лише впасти на землю. Тільки хотів перевернутися, щоб відповзти — і тут другий вибух», — ділиться спогадами Павло.
На мить настала тиша. Павло кричав, що він «300-й», але навколо було порожньо — всі сховалися від вогню.
«Поворушив пальцями на ногах — працюють. Значить, можу йти. Піднявся і пішов. У якомусь підвалі хлопці допомогли забинтувати: ноги, руки — все було нашпиговане уламками, легеня пробита, рука зламана. А транспорту немає — треба йти пішки».
Пораненим, під акомпанемент мінометних обстрілів у Попасній, вони пройшли ще три кілометри. Коли сили почали покидати через пробиту легеню, Павла підхопили побратими. В останній момент назустріч виїхав поліцейський «Дастер». Це був порятунок.
Нова служба та «пам’ять» у тілі
Після польового шпиталю та десяти операцій в Іспанії, Павло здійснив неможливе — через рік він знову стояв на охороні кордонів рідної Сумщини. Проте старі рани зрештою дали про себе знати, і у 2024 році за станом здоров’я він був звільнений зі служби.
Але ветеран не зміг залишитися вдома. Сьогодні він працює в Управлінні поліції охорони.
«Через рамку металодетектора мені тепер не пройти — пищить, — посміхається Павло. — Всередині залишилося кілька уламків, які лікарі не змогли дістати. Вони тепер зі мною назавжди».
Історія Павла Погорілого — це не про поранення, а про вибір. Вибір не здаватися та продовжувати служити країні.
«Захист держави не закінчується в окопі. Він продовжується в щоденній роботі, у відповідальності за безпеку людей тут, у мирних містах. Головне — не втрачати внутрішню стійкість».
Управління поліції охорони в Сумській області
