Інцидент трапився сьогодні, близько 11-ї години, в селищі Клевань. Невідомий чоловік зайшов до однієї з крамниць побутових товарів. Спочатку спокійно ходив поміж торгових рядів, потім різко схопив з однієї полиці окуляри, з іншої – консерви та побіг до виходу. Працівники магазину, помітивши крадіжку, натиснули тривожну кнопку.

У цей час порушник забіг до сусідньої крамниці, де схопив коробку цигарок і знову намагався накивати п’ятами. Саме тут його і затримали поліцейські охорони.

Під час спілкування з правоохоронцями чоловік поводив себе агресивно, погрожував очевидцям події та намагався пошкодити майно магазину.

Ідентифікація особи порушника показала: чоловік 2002 року народження, мешканець Волинської області, лише за пів року є фігурантом в одинадцяти справах про крадіжку.

Всі обставини події нині з’ясовує дільничний офіцер поліції.

Управління поліції охорони в Рівненській області

У кожній вишиванці — частинка України.

Сьогодні ми одягаємо її з гордістю, як символ незламності, єдності та любові до рідної землі.

Мамина рука, що востаннє перед святом дбайливо поправляє вишиванку. Рука, яка тримає міцно. Слова про любов до свого — тихі, але важливі.

Сьогодні багато українок поєднують материнство і службу. Одягають форму, повертаються після чергувань додому й продовжують найголовніше — бути прикладом для своїх дітей. Вчити добру, сміливості, повазі до традицій та любові до України.

Бо цінності передаються не лише словами. Вони живуть у щоденних вчинках, підтримці, турботі й відчутті безпеки поруч.

Нехай наші діти успадковують не війну, а силу. Не страх, а гідність. Не втрати, а любов до свого коріння.

З Днем вишиванки
Те, що в серці — передається поколіннями.

Він мав будувати будинки, але доля розпорядилася інакше — Павло став на захист кордонів України. Пройшов крізь пекло боїв на Луганщині, вижив під прямим обстрілом «Градів» і, навіть маючи «залізо» під шкірою, яке досі нагадує про себе, продовжує служити. Сьогодні ветеран-прикордонник розповідає про свій шлях: від першого бою до служби в лавах поліції охорони.

Початок шляху: замість кельми — автомат
Павло Погорілий здобув мирну професію — технік-будівельник. Проте після навчання швидко зрозумів: його покликання не в експлуатації споруд, а в захисті держави. У 2012 році він одягнув однострій Державної прикордонної служби.
«Після технікуму я ніяк не бачив себе у будівництві. Обрав ДПСУ. Вже тоді, у 2012-му, після навчання мене відправили на Луганщину. Тоді я ще не знав, що цей регіон стане місцем моїх найважчих випробувань», — згадує Павло.

Далі був 2014-й, участь в АТО та служба у підрозділі швидкого реагування на Сумщині. Його група була «пожежною командою» кордону: їх кидали туди, де було найнебезпечніше — де готувалися прориви, йшла контрабанда або активізувалися диверсійні групи.

«Ми тримали висоту»: початок великої війни
Повномасштабне вторгнення застало Павла на першій лінії оборони в селищі Мілове. Як начальник секції ПТРК (протитанкових ракетних комплексів), він відповідав за те, щоб ворожа броня не пройшла трасою, що веде прямісінько від агресора.
«Перед самим вторгненням ми зайняли висоту. Задача була чітка — тримати оборону. Коли прийшов наказ відходити, ми залишалися до останнього, прикриваючи колони наших військ», — розповідає боєць.
У березні 2022-го Павло разом із побратимами з 24-ї бригади опинився на самому «нулі». Два тижні під постійними обстрілами, а 12 березня розпочався масований штурм.

Секунди між життям і смертю
«Вертольоти й танки штурмували дуже жорстко. Потім нас накрили "Градами". Перша ракета впала метрів за десять. Я встиг лише впасти на землю. Тільки хотів перевернутися, щоб відповзти — і тут другий вибух», — ділиться спогадами Павло.

На мить настала тиша. Павло кричав, що він «300-й», але навколо було порожньо — всі сховалися від вогню.
«Поворушив пальцями на ногах — працюють. Значить, можу йти. Піднявся і пішов. У якомусь підвалі хлопці допомогли забинтувати: ноги, руки — все було нашпиговане уламками, легеня пробита, рука зламана. А транспорту немає — треба йти пішки».
Пораненим, під акомпанемент мінометних обстрілів у Попасній, вони пройшли ще три кілометри. Коли сили почали покидати через пробиту легеню, Павла підхопили побратими. В останній момент назустріч виїхав поліцейський «Дастер». Це був порятунок.

Нова служба та «пам’ять» у тілі
Після польового шпиталю та десяти операцій в Іспанії, Павло здійснив неможливе — через рік він знову стояв на охороні кордонів рідної Сумщини. Проте старі рани зрештою дали про себе знати, і у 2024 році за станом здоров’я він був звільнений зі служби.

Але ветеран не зміг залишитися вдома. Сьогодні він працює в Управлінні поліції охорони.
«Через рамку металодетектора мені тепер не пройти — пищить, — посміхається Павло. — Всередині залишилося кілька уламків, які лікарі не змогли дістати. Вони тепер зі мною назавжди».
Історія Павла Погорілого — це не про поранення, а про вибір. Вибір не здаватися та продовжувати служити країні.

«Захист держави не закінчується в окопі. Він продовжується в щоденній роботі, у відповідальності за безпеку людей тут, у мирних містах. Головне — не втрачати внутрішню стійкість».

Управління поліції охорони в Сумській області

Коли обов’язок захищати пульсує в крові…
Коли вірність присязі – у реальних діях...
Коли патріотизм керує рішеннями…

Андрій Романовський, поліцейський батальйону поліції охорони Рівненської області понад 20 років присвятив роботі в правоохоронних органах. У липні 2024 року розпочав службу в лавах стрілецького батальйону ГУНП в Рівненській області.
Своє рішення долучитися до бойового підрозділу пояснює чітко: «Я знав, що мушу стати на захист батьківщини».

Про бойовий шлях, почесні нагороди, труднощі та повернення до служби в поліцію охорони – дізнаєтесь з сюжету телеканалу «Рівне 1».

Управління поліції охорони в Рівненській області

Джерело:  

Колишній військовослужбовець із Полтавської області Євгеній Чеперис працює у воєнізованій охороні. Це стало можливим після тривалого лікування та реабілітації після поранення.

Свою історію 29-річний ветеран розповів Суспільному.

Воєнізована охорона

У поліції охорони Євгеній Чеперис працює близько року. Із Полтавщини виїжджає на охорону об’єктів у Харківську область.

"Я охоронник третього розряду зараз в даний момент. На вахту їжджу, охороняємо стаціонарні об'єкти критичної інфраструктури. На варті енергонезалежності держави".

Перед цим, після демобілізації з армії Євгеній працював на елеваторі. Після поранення спочатку було тяжко, зокрема, переносити вантажі.

"Згадуєш себе, в якому ти стані був фізичної підготовки до поранення, і зараз. Найважче було повернутися у ту форму, яка в тебе була", — розповів ветеран.

У поліції охорони до 2022-го року працював батько воїна, тому він вирішив спробувати себе у цій праці.

"Мені оця сфера безпеки, служби подобалася з дитинства. Захотілось якось повернутися більш-менш хоч у ту сферу, в якій був. У мене напарник також учасник бойових дій, військовослужбовець. З такими людьми працювати наскільки легше, бо вони люди з досвідом".

Військова служба

Євгеній розпочав службу за контрактом 2016-го у 79-й бригаді десантно-штурмових військ України. Із дитинства мав мрію — стрибки з парашутом. Під час служби їх здійснив майже десяток. На фронті чоловік забезпечував, зокрема, дротовий зв’язок між підрозділами.

"Остання моя посада — розвідник-радіотелефоніст. 1 липня 2019 року закінчився перший мій контракт. Потім я його перезаключив. Думав вже повністю звільнитися з лав Збройних сил, трошки зробити перерву. Але тут починається війна (повномасштабна — ред.), і вже про цю перерву не було і думки. Тому що це якщо не вистою я, не вистоїть іще моя родина в тилу".

У той час, коли воїн захищав країну на Луганщині, у його рідне село Мартинівка Великобудищанської громади на Полтавщині заходила російська армія. Ті події згодом назвали "Гадяцьким сафарі".

 Поранення

Євгеній Чеперис отримав поранення незадовго після початку повномасштабного наступу РФ — 6 березня 2022-го. Цей період він назвиває найскладнішим через фізичний біль. Того дня він із побратимами йшов у бій.

"З боку бронежилета, куля зайшла і об ребра зупинилася. Потім поранення обох кінцівок, лівої ноги було важче, розбито колінний суглоб. І поранення було черевної порожнини. Найбільше відчувалась нога, бо ти її бачив, що боліла, і спина, що ти навіть не міг сісти. Просто лежав".

На евакуацію чоловік чекав близько пів години. Суспільному він розповів, що кулю в спині побачив лікар:

"Кажу: «Спина болить, можете глянути, що там в спині?». Я піднявся трішки, він витягнув кулю голими руками, зі спини".

Під час перебування на лікуванні воїн дізнався про загибель двох побратимів. Їхні тіла не змогли забрати одразу. Одного воїна поховали місцеві, а тіло іншого вивезли вже після деокупації території.

Лікування та реабілітація

Після поранення Євгеній Чеперис перебував у лікарнях близько року. За цей час змінив до десятка закладів.

"Зробили мені операцію, відновили мені суглоб, спочатку пластиною і кістковим цементом. Відправляють в Трускавець, в реабілітаційний шпиталь. Там вже робили мені деякі операції, чистки ноги, як уже йшло запалення. І надали направлення на лікування за кордоном".

Сім місяців Євгеній провів у Данії, де мав ще дві операції. 5 січня 2023-го йому поставили штучний суглоб у коліно. Спочатку чоловік пересувався на кріслі колісному, а згодом на милицях.

"На початку було дуже важко, страшно, бо на милицях я ніколи не ходив. І саме було найбільше важко, що впаду, — це через пороги переходити. Зробили висновок лікарі, що непридатний до військової служби із виключенням з військового обліку".

Нині ветеран, окрім роботи, займається сільським господарством, а ще майструє речі для побуту та роботи на городі.

Сьогодні у Сервісному центрі МВС м. Вінниця відбулася особлива подія — слухач безбар’єрної автошколи Вінницького  вищого професійного училища Департаменту поліції охорони Олександр Парфенюк - ветеран війни, успішно склав практичний іспит та отримав водійське посвідчення.

Цей день став важливим кроком на шляху до нових можливостей, незалежності та впевненості у власних силах. Після проходження навчання у безбар’єрній автошколі системи МВС, створеній для забезпечення рівного доступу до освіти та послуг, він продемонстрував високий рівень підготовки та впевнено впорався з практичною частиною іспиту.

Сам випускник зазначив, що навчання залишило лише позитивні враження — усе було зрозуміло, доступно та на високому професійному рівні.
Щиру вдячність він висловив спеціалісту з практичного водіння — В'ячеславу Трифоненку — за професіоналізм, терпіння та підтримку, а також викладачу теоретичної підготовки Ігорю Шелепку — за ґрунтовні знання та доступне пояснення матеріалу. Окремі слова подяки — всьому колективу навчального закладу за якісну підготовку, людяність і постійну підтримку.

Ініціативи безбар’єрності відкривають нові горизонти для тих, хто цього потребує, зокрема для ветеранів війни, які повертаються до мирного життя та прагнуть реалізувати себе у цивільному середовищі.

Отримання водійського посвідчення — це не лише документ, а символ нових можливостей, свободи пересування та впевненого руху вперед.

Щиро вітаємо з цим досягненням та бажаємо безпечних доріг, нових звершень і лише зеленого світла на життєвому шляху!

Вінницьке вище професійне училище Департаменту поліції охорони

Його шлях — це історія про вибір, відповідальність і незламність. Микола Харків, ветеран бойових дій із позивним «Падре», після повернення з фронту продовжив служити Україні вже у лавах Управління поліції охорони у Волинській області.

До повномасштабного вторгнення Микола перебував за кордоном, де разом із сином розвивав власний бізнес. Здавалося, життя налагоджене, попереду — стабільність і розвиток. Та 24 лютого змінило все. Без вагань він повернувся до України.

«Я не міг залишитися осторонь, коли моя країна у небезпеці. Ми повернулися разом із сином і одразу пішли записуватися добровольцями», — пригадує Микола.

Вже з перших днів війни він долучився до добровольчого батальйону «СПАС-23», де прослужив рік. Разом із побратимами виконував бойові завдання на Київському напрямку — у Бучі та Ірпені. Там, серед зруйнованих міст, проводили зачистки територій після російських окупантів, відновлюючи контроль і безпеку.

У 2022 році Микола був відзначений пам’ятною медаллю «За патріотизм до України» — як визнання його мужності, відданості та внеску в захист держави.

У 2023 році він продовжив службу у складі 12-ї бригади «Азов». Його бойовий шлях пролягав через найгарячіші напрямки — Торецьк та Покровськ. Це були випробування, що вимагали не лише фізичної витривалості, а й внутрішньої стійкості.

«Було складно, але ми знали, заради чого стоїмо. Там, на передовій, дуже чітко розумієш ціну свободи і людського життя», — ділиться ветеран.

У 2025 році через стан здоров’я, внаслідок отриманих травм, Микола змушений був завершити військову службу. Втім навіть після фронту він не змінив свого головного принципу — служити і захищати.

Сьогодні Микола Харків працює охоронником 3 розряду в Управлінні поліції охорони у Волинській області. Тут він продовжує робити те, що вміє найкраще — стояти на варті безпеки людей.

«Форма змінилася, але суть — ні. Я й далі захищаю. І якщо буде потрібно — готовий знову стати до бою в будь-який день», — говорить він.

Його історія — це приклад справжнього патріотизму, коли служіння державі не завершується навіть після повернення з війни. Це шлях людини, для якої Україна — понад усе.

Управління поліції охорони у Волинській області