Різкий, сухий звук пострілу розриває замкнений простір столичного стрілецького клубу Ballistics. За ним – ще один, і ще. У повітрі відчутно пахне порохом і мастилом. Гарячі гільзи сиплються на підлогу біля ніг стрільців, які стоять на вогневому рубежі. Їхні рухи доведені до автоматизму. Погляд сфокусований. Хват зброї – залізний.
Журналісти Укрінформу спостерігали за перебігом навчань для працівників поліції охорони, які пройшли горнило російсько-української війни. Сьогодні перед ними – паперові силуети, а не жива піхота супротивника.
Дехто з них носить погони вперше в житті, дехто повернувся до служби, яку свого часу залишив, щоб у складі зведених загонів піти на передову. Але всіх їх об'єднує одне: досвід, здобутий у найтяжчих умовах, який тепер треба підлаштувати під зовсім інші правила гри – правила тилового міста.
НОВА ЗБРОЯ, НОВІ ПРАВИЛА: ОСОБЛИВОСТІ ПІДГОТОВКИ ВЕТЕРАНІВ
У тиру панує залізна дисципліна. Команда «Вогонь!» звучить спокійно, але беззаперечно. Інструктор уважно стежать за кожним рухом. Програму тренувань тут спеціально адаптували під специфіку людей із бойовим досвідом. Головний парадокс полягає в тому, що на фронті більшість із них працювали з автоматичною зброєю великих калібрів, тоді як у міських умовах поліції охорони потрібне досконале володіння саме короткоствольною – пістолетами.
Ми відходимо трохи вбік від вогневої позиції разом із Вадимом, інструктором профпідготовки Управління поліції охорони у місті Києві, який ділиться спостереженнями від роботи з такою унікальною аудиторією.
- Пане Вадиме, у чому головна відмінність тренувань для людей, які пройшли реальну війну, від підготовки звичайних новобранців?
- Знаєте, головна їх відмінність, яку помічаєш одразу – це колосальна швидкість реакції. Людина, яка побувала в реальних бойових умовах, під обстрілами, вже має залізобетонно сформовані навички дій в екстремальних ситуаціях. На жаль, вони проходили через такі обставини, де секундне зволікання коштувало життя. Тому під час небезпеки їхній мозок працює в рази швидше. Реакція – це їхня найсильніша сторона. Вони не панікують. Вони діють.
- Сьогодні ви працюєте переважно з пістолетами Макарова, помітно також іншу зброю. Чому саме такий акцент?
- Робота з пістолетом значно специфічніша, ніж із автоматом. Тут критично важливим є правильний хват, тонка робота зі спуском, контроль дихання на коротких дистанціях. Ветерани на фронті зазвичай тримали в руках автомати сімейства АК, FN SCAR, Bren чи інші потужні зразки. Вони звикли до інших габаритів та іншої віддачі. Тому ми, базуючись на їхньому бойовому досвіді, просто коригуємо окремі навички. Зброя залишається зброєю, її закони незмінні. Ми шліфуємо деталі, щоб у разі реального кризового виклику в місті поліцейський зорієнтувався миттєво. Головне правило – це безпека. Спочатку – безпека цивільних громадян, потім – власна та напарника, і вже після цього – виконання службового завдання.
Вадим каже, що з ветеранами працювати простіше. «Між нами в тирі діє негласне правило абсолютної рівності. Тут не міряються званнями чи бойовими заслугами. Натомість є взаємоповага і здатність розуміти один одного з пів слова. Я так само вчуся у них», – наголосив інструктор.
Стрільби проходять по кілька разів на тиждень. Поза тиром для багатьох із цих людей служба означає виїзди в складі груп реагування на виклики лінії «102», реагування на спрацювання тривожних кнопок, а для київських нарядів останнім часом додався ще один, значно важчий вимір: саме поліція охорони нерідко першою прибуває на місця ракетних ударів, допомагаючи діставати людей із завалів. Це теж кризова робота – лише тилова.
ПОВЕРНУТИСЯ, ЩОБ ЗАХИЩАТИ: ЦИВІЛЬНА СЛУЖБА «АПОЛОНА»
Серед тих, хто щойно завершив тренування, – Віктор, поліцейський Святошинського районного відділу поліції охорони, на фронті – «Аполон».
До повномасштабного вторгнення жив звичайним життям, навіть встиг виїхати до Німеччини. Але коли 24 лютого 2022 року реальність розкололася навпіл, він спакував речі, повернувся в Україну і пішов до ТЦК. Спочатку була 27-ма бригада, згодом 115-та, і врешті – легендарна Третя штурмова.
«Самі розумієте, що таке "Трійка" – це постійний драйв, найважчі ділянки, максимальна самовіддача», – ділиться Віктор.
Своє важке поранення він отримав біля села Опитне, що неподалік зруйнованого Донецького аеропорту.
«У нас мав бути швидкий, короткий штурм. Стояло завдання взяти спостережний пункт, – буденно, ніби розповідаючи про похід до магазину, згадує наш співрозмовник. – Але вийшло так, що штурм переріс у жорсткий зустрічний бій. Він тривав сім годин поспіль».
Результат того бою – множинні мінно-осколкові поранення, уражена майже половина тіла: рука, бік, нога. Далі евакуація, реабілітація у Дніпрі, відновлення в Рівному. Після лікарень він навіть зміг повернутися до свого підрозділу, але згодом постало питання переходу до цивільного життя.
- Чому саме поліція охорони, якщо раніше правоохоронного досвіду у вас не було?
- Мета була простою: знайти місце, де можна м'яко адаптуватися до суспільства і продовжувати бути корисним країні.
На запитання, як він порівнює службу на передовій із життям у тилу, «Аполон» відповідає з несподіваною філософською глибиною: на війні, каже він, людина живе по-справжньому, бо там відпадає весь побутовий шум, що постійно тисне в мирному житті – лишається тільки ворог, побратим і завдання. «Хоча, звісно, війна є війною, і це завжди страшно», – додає він.
Раніше Віктор думав, що робота поліцейського – це щось відносно легке. Проте, виїжджаючи у складі нарядів реагування на столичні виклики, швидко зрозумів зворотне. Тепер його головна місія – вчити новачків не боятися викликів і бути патріотами.
НЕ ЛІКУВАТИ, А СУПРОВОДЖУВАТИ: АДАПТАЦІЯ ПІСЛЯ ФРОНТУ
Сьогодні в поліції охорони по всій країні служать понад 1300 ветеранів війни. Для правоохоронної системи це серйозний виклик, адже люди, які пройшли горнило боїв, потребують особливого підходу. І тут на перший план виходить робота психологів.
Наша співрозмовниця – Вікторія Васькевич, провідний психолог Управління поліції охорони у місті Києві, розбиває популярний у суспільстві міф про те, що всі ветерани нібито повертаються «зламаними» або схильними до агресії.
Вона умовно ділить ветеранів у лавах поліції на дві категорії. Перша – це кадрові працівники поліції, які були відряджені на виконання бойових завдань (наприклад, у складі зведених загонів чи штурмових бригад Нацполіції), а тепер повернулися до своїх підрозділів. Друга – це колишні військові ЗСУ, які вперше вирішили одягнути поліцейський однострій.
«Знаєте, ми, психологи, свого часу готувалися до того, що хлопці можуть демонструвати свій бойовий досвід: мовляв, "я там воював, а ви тут у тилу сиділи", – зізнається Вікторія. – Але цього немає взагалі. Хлопці, які повертаються, надзвичайно скромні. Вони поводяться абсолютно спокійно і не наголошують на своїх заслугах. Вони просто дуже подорослішали і змужніли. Їхній світогляд змінився назавжди».
Головне завдання психологів – не «лікувати» ветеранів (адже вони не хворі), а забезпечити їм психосоціальний супровід. Якщо є прояви ПТСР – вчасно надати терапевтичну підтримку. Але найцікавіше те, що психологи поліції охорони працюють не лише з самими бійцями, а й з їхніми родинами.
«Найкраще адаптується та людина, яка має підтримку вдома. Тому ми працюємо з дружинами, з дітьми. Допомагаємо їм знаходити ресурси, іноді навіть орієнтуватися в банальних соціальних чи паперових питаннях. Ми формуємо таке собі "родинне побратимство"», – розповідає пані Вікторія.
Методи роботи суттєво еволюціонували. Класичні бесіди в кабінеті доповнюються інноваційними підходами. Арттерапія, робота з дрібною моторикою для відновлення нейронних зв'язків. А ще – тілесно орієнтовані практики: йога, каністерапія (робота з собаками), боксинг-терапія та настільний теніс. Фізична реабілітація через спорт дає вражаючі результати.
«Ніхто нічого не нав'язує – боєць сам обирає формат, який йому відгукується», – каже вона.
Несподівано ефективним виявився й експериментальний проєкт танготерапії. «Спочатку дехто ставився скептично: мовляв, справжні офіцери не танцюють. Але вже за кілька занять ми бачили, як мінявся емоційний стан хлопців – вони відкривалися, вільніше спілкувалися. Це знімало внутрішні блоки краще за багато інших методів», – додає психологиня.
Показовим є й те, як змінилося саме ставлення до звернень по допомогу.
«Якщо раніше похід до психолога сприймався як щось екстраординарне і людину доводилося переконувати, сьогодні поліцейські приходять самі. І найчастіше запити стосуються не служби, а особистого: як налагодити стосунки з дружиною, як знайти спільну мову з дітьми, як зберегти сім'ю, коли рідні за кордоном», – підсумовує Вікторія Васькевич.
ДЕРЖАВА ЗМІНЮЄТЬСЯ ПІД ЛЮДИНУ, А НЕ НАВПАКИ
Інтеграція ветеранів – це системна робота, яка виходить далеко за межі стрілецьких тирів та кабінетів психологів. Речниця Управління поліції охорони Анастасія Кудрицька наголошує на зміні самої парадигми ставлення до людей із бойовим досвідом.
«Ми чітко розуміємо: кількість ветеранів у нашій країні буде лише зростати. І тут ключова теза полягає в тому, що це суспільство має навчитися правильно взаємодіяти з ветеранами. Не вони повинні пристосовуватися до нас, а ми маємо створювати умови для їхньої комфортної та успішної адаптації», – акцентує Анастасія.
Сьогодні в структурі діє окрема посада радника з ветеранської політики та ветеранська спілка, яка координує все – від лікування до працевлаштування, а також опікується родинами загиблих і зниклих безвісти побратимів.
Приєднатися до лав охорони можна через відкриті конкурси Нацполіції, а для оперативного зв'язку працює єдиний короткий номер 9899: досить назвати свій регіон, і кадрові служби запропонують варіанти роботи з урахуванням стану здоров'я – у групах реагування, штабах, кадрових підрозділах, логістиці, бухгалтерії, навчальних закладах чи на пультах технічної охорони.
Окремий напрямок – співпраця з реабілітаційними та протезними центрами ще на етапі лікування бійців: психологи відомства навідуються туди особисто, аби людина, яка тільки-но виборюється за одужання, вже бачила перед собою конкретну перспективу.
Гордістю системи Анастасія Кудрицька називає мережу безбар'єрних автошкіл для людей з інвалідністю. Одна з таких працює на базі Вінницького училища поліції охорони. Там ветерани безкоштовно опановують керування автомобілем зі спеціальним ручним керуванням.
Для тих, хто хоче стати атестованим поліцейським, передбачене повноцінне піврічне навчання в тому ж вінницькому центрі – теорія, тактика, законодавство, і, за словами речниці, головний акцент саме на правовому полі: «На війні ворога знищують, а в поліції діє закон. Будь-яка дія, навіть застосування зброї, має бути філігранно вписана в межі законодавства».
ВТРАТИТИ ВСЕ, АЛЕ НЕ ЗДАТИСЯ: ОСОБИСТА ТРАГЕДІЯ «САЇДА»
Сухі цифри статистики і протоколи навчань ніколи не передадуть повноти картини без особистих історій. Одна з таких розгортається на Волині, де живе і працює Олексій Макарчук, позивний «Саїд».
Він знає, що таке війна ще з 2014 року. Добровольцем пройшов пекло Дебальцевого, Горлівки, Золотого. Коли у 2022 році російські танки знову рушили на українські міста – без вагань повернувся до війська.
Проте фронтовий шлях перервався на Харківщині. Під час виконання складного бойового завдання «Саїд» отримав надважке поранення, яке призвело до втрати правої руки. Але найстрашніша втрата чекала на нього не в госпіталі.
Його дружина, Наталія, також була військовослужбовицею. Вони познайомилися на полігоні – двоє людей, об'єднаних однією присягою та одними цінностями. Вони ділили бліндажі, тривоги і мріяли про спільне майбутнє після перемоги. Наталія була його тилом і сенсом. Вона загинула під час виконання бойового завдання, віддавши життя за Україну.
Після цієї подвійної трагедії – втрати руки та коханої людини – багато хто міг би зламатися. Але не Олексій. Сьогодні він є цивільним співробітником поліції охорони. Маючи протез, він щодня приходить на роботу – охороняти одну з місцевих шкіл.
«Коли ти бачив війну на власні очі, коли ти сам щомиті був мішенню – ти зовсім інакше ставишся до слова "безпека", – каже Олексій. – Я знаю, що маю робити. Я знаю, що від моєї уважності залежить життя цих дітей. Це величезна відповідальність, і я нею дорожу».
А після зміни, знявши форму, ветеран повертається додому і йде у свій сад. Там він вирощує троянди. Наталія дуже любила ці квіти. Тепер кожен розквітлий бутон для Олексія – це розмова з нею, символ її ніжності та їхнього кохання, яке не змогла вбити навіть війна.
Ця історія є квінтесенцією того, ким є сучасні ветерани в лавах поліції. Вони несуть у собі глибокий біль втрат, вони мають фізичні шрами, але їхній внутрішній стрижень залишається незламним.
Як влучно зауважив начальник Департаменту поліції охорони Олексій Березневич: «Це честь для нас – мати у своїх лавах таких людей. Вони знають, що таке самопожертва заради інших. Їхня присутність у правоохоронних структурах – це не просто прояв соціальної вдячності від держави. Це, в першу чергу, запорука найвищого професійного підходу до безпеки нашої країни».
ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ
Навчання у київському тирі добігають кінця. Інструктор Вадим збирає мішені. «Аполон» разом з іншими ветеранами жартують, плескають один одного по плечах, збирають амуніцію.
Дивлячись на них, розумієш одну просту істину. Ці люди пройшли через темряву, яку більшість із нас навіть уявити не здатна. Вони залишили на фронті своє здоров'я, втратили побратимів, а дехто – найрідніших людей. Але вони повернулися. Вони змінили піксель на чорну уніформу, знову взяли до рук зброю, але вже для того, аби захищати нас тут, на мирних (наскільки це можливо) вулицях українських міст.
Вони не вимагають до себе жалю чи надмірного пієтету. Їм потрібна лише повага і готовність суспільства прийняти такими, якими їх зробила війна. І троянди, що кожної весни розквітають на Волині зусиллями ветерана з протезом, – найкращий доказ того, що після будь-якої, навіть найтемнішої ночі, завжди настає світанок. А наше завдання – зробити так, щоб цей світанок вони зустрічали серед своїх.
