У кожній війні є те, що болить найбільше.
В Україні — це дитячі очі, що бачать більше, ніж повинні бачити у своєму віці. Очі, в яких одночасно живуть страх і неймовірна сила.
Сьогодні ми говоримо про дітей, які навчилися розрізняти звуки сирен раніше за музичні ноти, які вміють обіймати так щиро, ніби цими обіймами можна зупинити війну, які мріють так гучно, що їхні мрії пробиваються крізь будь-які темряви.
Українські діти — це маленькі Всесвіти, у яких досі живе світло.
Вони пишуть листи на фронт, збирають банки для донатів, малюють мир на серветках, прокидаються вночі від вибухів і все одно вірять, що завтра буде кращим.
І саме заради них ми стоїмо, працюємо, тримаємося, не здаємося.
Бо дитинство не повинно знати слова «війна».
Дитинство повинно мати запах теплого дому, гомін школи, сміх у дворі, віру в те, що світ добрий, а Україна — сильна.
Сьогодні — день, коли дорослі вкотре обіцяють собі й дітям одне:
зробити все, щоб їхнє завтра було мирним, безпечним, яскравим.
Нехай українські діти завжди залишаються дітьми —
з великими мріями, чистими серцями й таким світлом, яке вже сьогодні освітлює шлях у нашу спільну мирну Україну.
